Народні українські прикраси ХІХ століття

6 Вересня 2020
2 коментарів

Український народний костюм, як ми його собі зараз уявляємо, сформувався у 19 столітті. Це поєднання справжнього костюма, яким він був у житті та узагальнених уявлень про нього (художників, ілюстраторів, городян, дослідників тощо). Він був набагато складніший і різноманітніший. Включає у себе костюм української шляхти, козацької старшини, магнатів, костюм городян.

Прикраси для чоловічого та жіночого костюма – обов'язкова складова. Але з ними теж сталося спрощення. Зараз ми знаємо лише коралові намиста та дукачі. Але типів прикрас на території України була неймовірна кількість. Кожен регіон мав щось своє особливе, воно могло змінюватися, зникати, трансформуватися. Ми розглянемо лише народні прикраси 19 століття. Тому що те, що носили шляхтянки, дружини гетьманів, старшин хорунжих у 17-18 столітті, це інша велика історія.

Прикраси з металу

Роботу із металом називали по-різному залежно від регіону. Найпоширеніше слово - золотар. Але є ще одне.

Мосяжництво – народний термін, що прийшов із Гуцульщини. Має значення художньої обробки металу (міді, латуні, бронзи). Гуцули називали сплав цих металів – мосяж. А народні майстри з нього робили різні побутові предмети: згарди, чепраги, хрести, елементи одягу, ножі, кресала. Майстрів називали мосяжниками. Були вони і на Полтавщині, Чернігівщині, Волині.


Дукач (лічман, ягнус) — нагрудна прикраса, яка кріпилася на стрічці чи намистах. У його основі монета. Дукачі служили композиційним центром і кріпилися на найвиднішому місці. Розрізняють три конструкції дукачів:

  • Круглі підвіски без додаткових елементів. У центрі уваги був — сюжет медальйону.

  • Кругла підвіска на петлі з декоративним елементом.

  • Підвіска на ланцюжках з декоративним елементом.

Серед декоративних елементів: банти, хрести, серця, квіти тощо. Багато композицій відсилали до традиційних українських орнаментів та сенсів.


Салба – нагрудна прикраса зі срібними монетами. Вони нашивалися на текстильну основу у кілька рядів. Срібні монети могли замінюватись імітаціями з металевих дисків або деталями від інших прикрас чи аксесуарів. Для однієї салби використовували від 20 до 60 монет, але траплялися зразки приблизно 100 елементів.

Зграда — латунне намисто, поширене на Гуцульщині та Буковині. Складається з литих хрестів, або інших фігур, може доповнюватися підвісками різних форм.


Шелести (бубонці) – буси своєрідних порожніх дзвіночків, іноді доповнені іншими деталями. Поширені на Гуцульщині (Західна Україна).

Дукати (таляри) – кольє з однієї-двох ниток із нанизаними монетами. Між ними міг бути бісер або довгі фігурні трубки.

Чепрага – великий металевий замок, пряжка. Використовувався як замок для намиста, або для одягу. Властивий для Гуцульщини. Найчастіше вони круглої форми та з орнаментом.

Сережки 

Вони збереглися у набагато меншій кількості, ніж намисто чи інші нагрудні прикраси.
В українських сережках виділяють кілька характерних типів:

  • Сережки "змійки" без підвісок. Називаються так через стилізовану голову гадюки біля замку.
  • Сережки зі щитками та підвісками. Досить великі та декоровані вставками зі скла, каміння, бісеру. У них читається складний орнамент.
  • Сережки з плоскими геометричними підвісками.
  • Сережки у формі півмісяця.
  • Сережки дуті.

Намиста

Намисто дуже важливий елемент українського костюма. Навіть вишивка на сорочці підлаштовувалась під них: на територіях, де було прийнято носити багато ярусів намиста і досить довгих - горловину не вишивали, щоб не закривати вишивку прикрасами. І навпаки – де шийні прикраси були короткі, там вишивка була і на рукавах, і біля горла.

Коралі — намисто з коралів. Мабуть, один із найвідоміших елементів традиційного українського костюма. Корали привозилися з Італії у вигляді намистин або шматочків, продавалися поштучно або на вагу. У намисто їх збирали власноруч. Іноді коралові намистини перенизували металевими рифами. Носили таку прикрасу у декілька ниток.


Через дорожнечу матеріалу коралі були індикатором достатку та соціального стану. Наприклад, у Середній Наддніпрянщині у бідніших жінок було три-чотири коралові нитки, тоді як у заможних — десять і більше. Популярність і водночас висока вартість цих намист призвели до появи імітацій. Вони робилися з різних матеріалів: порцеляни, дерева, смальти, скла.


Бурштинове намисто також є серед традиційних прикрас, але тільки в областях видобутку бурштину — на Волині (північний захід України). На відміну від коралових намист, бурштинові носили в одну нитку, хоча намистини у них могли бути великими.

Пацьорки — намисто з розписним венеціанським склом. Дівчата їх носили однією ниткою у комплекті з іншими прикрасами. На початку 19 століття вони були популярними на Гуцульщині (Західна Україна), але згодом мода поширилася і на Правобережжя.

Баламути — прикраси з перламутру молочного відтінку. Вони були популярні у 19-початку 20 століття, хоч і коштували чимало. Поширення набули насамперед на південному заході України. Найчастіше одягали на весілля.


Намисто з перлів — більш поширені у 17 і 18 століттях, ніж у 19 та на початку 20-го. Згодом замість справжніх перлів віддавали перевагу штучним або скляним імітаціям з Італії. Носили його під шию.

 
 

Українські прикраси з бісеру

Прикраси з бісеру поширюються упродовж 19 та першої половини 20 століття. Вважається, що ця мода прийшла із Західної Європи, хоча практика декорування кольоровими намистинами одягу та прикрас відома ще з часів Київської Русі.

Бісер, стеклярус та готові вироби привозилися з Богемії, але, незважаючи на західний вплив, прикраси мають виражений самобутній стиль.


Гердан — шийна прикраса у вигляді смуги з кількох рядів бісеру. Смуги з'єднувалися спереду по центру під прямим кутом, іноді кут прикрашали монетою. Повсякденні робилися тонкими й простими, а для особливих подій — ширші та зі складним візерунком. Зараз вони довгі та з бахромою знизу.

Криза (кривулька) - прикраса-комір, яка плавно лягає на груди, плечі, а іноді і на спину. У ширину вона могла бути приблизно 20 см і складалася зі складної контрастної композиції. Трималася ззаду на петлях чи ґудзиках. Кризи були традиційною окрасою насамперед у лемків (Закарпатська область України).

Силянка – тонка смужка із бісеру, що зав'язується ззаду на шиї. Могла бути дводольна – широка спереду. Назва походить від методу створення. Силяти – нанизувати на нитку. Носили їх під шию, іноді поверх інших намист.

Прикраси в українському етнічному стилі сьогодні

Національні мотиви зараз активно використовуються — переосмислені та у своєму первинному вигляді. Одяг та прикраси в українському стилі люди носять не лише з особливого приводу, а й у будній день. Таке звернення до традицій зміцнює патріотизм та культурну ідентичність.

Коментарів: 2
Написати відгук
Написати відгук
Увага: HTML не підтримується! Використовуйте звичайний текст.
Погано
Добре