Витоки мікромозаїки, які ми бачимо у прикрасах, лежать в історії монументального мистецтва. Вони мають свої специфічні риси, які пов'язані з їх функціями. Вже саме слово «монументальні» передбачає значні розміри, зв'язок з архітектурним простором, екстер'єром та інтер'єром. Стає подвійно цікаво, як монументальне мистецтво почало поміщатися у маленьких ювелірних виробах.
Принцип мозаїки, з погляду на техніку, - це створення і закріплення малюнка, візерунка за допомогою розрізнених дрібних частинок (каменю, скла). У різний час для цього використовувалися різні матеріали, які залежать від регіону, його геології (галька, різні напівкоштовні камені, скляна маса).
Мікромозаїка – її ще називають римською мозаїкою, складається зі скляних фрагментів «тесерів». («Tesserae» - латинськ. «Має 4 кути»). У мікромозаїці тесери можуть бути з металу, каменю, але переважно з різнокольорових скляних прутів. Вони називаються смальтою. Якщо в одному прутику багато кольорів, його називають мільфіорі.
Мозаїка трапляється вже у Месопотамії ( «Штандарт з Ура», середина 3000 до н.е.), Єгипті, Стародавній Греції. Античний період особливо вплинув на сучасне розуміння мозаїки, оскільки вона дуже добре збереглася і відповідала розумінню прекрасного у період Відродження і пізніше. Особливою майстерністю можна відзначити галькові мозаїки міста Пелла (кін. 4 ст. до н.е.), а також мозаїки міста Помпеї: «Битва при Іссі», «Академія Платона», «Підводне царство», «Кішка з перепелом, птиці та риби» і безліч інших (близько 100 р. до н.е.).
Велика кількість сюжетів, реалізм, використання скла, і широка палітра кольорів затвердили античну мозаїку царицею монументальних мистецтв.
Візантія перейняла це мистецтво і внесла деякі зміни у відповідності з новою релігією й естетичними уявленнями: мозаїку перенесли на стіну, змінився колорит, скляні деталі мозаїки (смальту) почали розміщувати під різним кутом, створюючи мерехтіння, фон робили золотим, підкладаючи золоту фольгу. Сюжети також зазнали змін - вони перестали бути світськими, перейшли у релігійну площину. Візантійські мозаїки найвищого рівня майстерності збереглися у Равенні, Константинопольській Софії, Софії Київській.
Після середньовіччя в європейському мистецтві активно розвивається живопис і заволодіває умами і талантами. Мозаїку згадали лише на початку 17 століття, коли у Ватикані, у Базиліці Святого Петра, після зведення собору, почали руйнуватися фрески великих майстрів Відродження. Тоді почали шукати техніку і матеріали, які закріпили б безцінні творіння.
Антична мозаїка демонструвала довговічність, але проблема була у безлічі відтінків і якості скляної маси. Наприкінці 17 століття Алессіо Маттіолі знайшов необхідний склад смальти, який давав змогу нескінченно варіювати кольори і не мав блиску. Потім фрагменти мозаїки - тессери стали такими крихітними, а також абсолютно будь-якої форми, що могли моделювати усі світло-тіньові, кольорові деталі фресок. Це дало змогу зафіксувати творіння Рафаеля, Караваджо й інших художників у довговічній мозаїці.
Отже, мозаїкою почали прикрашати різні предмети, у тому числі і прикраси. Мікро-розмір тессерів дозволяв будь-які деталізації. Першопроходцем був Джакомо Раффаеллі.
Пік розвитку мікромозаїки припав на 1770-1870 роки. Зростала кількість середнього класу. Подорожі Європою стали доступнішими. Британські та американські туристи їхали до Риму, Флоренції під час Гранд Туру. З подорожей привозили сувеніри – прикраси із мікромозаїкою із зображенням місцевих пейзажів.
Сьогодні ця техніка добре нам відома і цінність її залежить від складності виконання: величини тессер, щільності посадки, складності сюжетів. Вона проводиться до сьогодні і у найрізніших варіаціях.
